Постанова КЦС ВП від 26.09.2018 року

Друк

Пошук

552

Просмотров

КОММЕНТАРИЙ от ресурса "ПРОТОКОЛ":

Постанова

касаційний цивільний суд верховного суду ( КЦС ВП )

Історія справи

Державний герб України

Постанова

Іменем України

26 вересня2018 року

м. Київ

справа № 713/285/2012

провадження № 61-10345св18

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду:

головуючого - Стрільчука В. А. (суддя-доповідач),

суддів: Карпенко С. О., Кузнєцова В. О., Ступак О. В., Усика Г. І.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1,

відповідачі: ОСОБА_2, ОСОБА_3,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_2на рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 24 березня 2016 року у складі колегії суддів: Собослоя Г. Г., Бондаренка Ю. О., Павліченко С. В.,

ВСТАНОВИВ:

У листопаді 2010 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2, ОСОБА_3 про стягнення боргу за договором позики, посилаючись на те, що 20 червня 2009 року ОСОБА_2 позичив у нього 70 тис. доларів США, що еквівалентно 560 тис. грн, для придбання будинку, та зобов'язався повернути їх до 20 червня 2010 року. Оскільки відповідачами було придбано будинок на позичені кошти в інтересах сім'ї, то вони несуть солідарну відповідальність за борговими зобов'язаннями. Враховуючи те, що своїх зобов'язань у встановлений договором позики строк позичальник не виконав, позивач просив стягнути солідарно з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на свою користь 560 тис. грн.

У листопаді 2010 року ОСОБА_3 звернулася до суду із зустрічним позовом до ОСОБА_1, ОСОБА_2 про визнання договору позики недійсним, посилаючись на те, що вказаний договір було укладено без її відома та згоди, хоча цей правочин виходить за межі дрібного побутового. У зв'язку з цим ОСОБА_3 просила визнати договір позики недійсним.

Рішенням Хустського районного суду Закарпатської області від 23 січня 2013 року у складі судді Кемінь В. Д. позов ОСОБА_1 задоволено. Стягнуто солідарно з ОСОБА_2, ОСОБА_3 на користь з ОСОБА_1 борг за договором позики в сумі 560 тис. грн. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат. В задоволенні зустрічного позову ОСОБА_3 відмовлено.

Задовольняючи первісний позов, суд першої інстанції мотивував це тим, що ОСОБА_2 використав позичені кошти на придбання будинку, право власності на який зареєстровано за кожним із подружжя в рівних частках, що створює і для його дружини обов'язок з повернення зазначених коштів. Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, суд виходив з того, що ОСОБА_3 не довела обставин, на які вона посилалася як на підставу своїх вимог.

Ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 03 квітня 2013 року апеляційну скаргу ОСОБА_3 відхилено. Рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 23 січня 2013 року залишено без змін.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 09 грудня 2015 року касаційну скаргу ОСОБА_3 задоволено частково. Ухвалу Апеляційного суду Закарпатської області від 03 квітня 2013 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Ухвала суду касаційної інстанції мотивована тим, що вирішуючи спір та стягуючи кошти з подружжя в солідарному порядку, апеляційний суд не врахував, що за положеннями частини четвертої статті 65 та частини другої статті 73 Сімейного кодексу України (далі - СК України) не може бути покладено солідарного обов'язку на ОСОБА_3 за зобов'язаннями її чоловіка, а в разі звернення стягнення на майно подружжя вона може відповідати часткою майна у спільній сумісній власності подружжя за умови, що договір був укладений в інтересах сім'ї, і одержане за договором використане на її потреби. Тому суд апеляційної інстанції дійшов передчасного висновку про залишення рішення місцевого суду без змін.

Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 24 березня 2016 року, з урахуванням ухвали цього ж суду від 12 травня 2016 року про виправлення описки, апеляційну скаргу ОСОБА_3 задоволено. Рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 23 січня 2013 рокускасовано та ухвалено нове рішення, яким позов ОСОБА_1 задоволено частково, а зустрічний позов ОСОБА_3 - повністю. Визнано недійсним договір позики, укладений 20 червня 2009 року між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 на суму 70 тис. доларів США. Зобов'язано ОСОБА_2 повернути ОСОБА_1 560 тис. грн за договором позики.

Рішення суду апеляційної інстанції мотивоване тим, що договір позики, укладений між ОСОБА_1 та ОСОБА_2, виходить за межі дрібного побутового. ОСОБА_3 не надавалася письмова згода на укладення вказаного договору, що суперечить частині другій статті 65 СК України. За таких обставин, спірний правочин слід визнати недійсним та застосувати правові наслідки його недійсності, зобов'язавши ОСОБА_2 повернути ОСОБА_1 отримані за договором грошові кошти.

У квітні 2016 року ОСОБА_2 подавдо Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу, в якій, посилаючись на неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права і порушення норм процесуального права, просив скасувати рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 24 березня 2016 року, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Касаційна скарга ОСОБА_2 мотивована тим, що визнаючи договір позики недійсним, апеляційний суд послався на відсутність письмової згоди дружини, однак не спростував обставину щодо укладення цього договору в інтересах сім'ї та використання ним отриманих у позику коштів на придбання будинку, право власності на який зареєстровано за кожним із подружжя в рівних частках. Положення статті 65 СК України щодо порядку розпорядження майном, яке є об'єктом спільної сумісної власності подружжя, не стосуються права одного з подружжя на отримання позики, оскільки такий договір є правочином щодо отримання у власність грошових коштів.

Ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 30 травня 2016 року відкрито касаційне провадження у вказаній справі, а ухвалою від 19 квітня 2017 року справу призначено до судового розгляду.

Статтею 388 Цивільного процесуального кодексу України в редакції Закону України від 03 жовтня 2017 року № 2147-VІІІ «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України Цивільного процесуального кодексу України Кодексу адміністративного судочинства України та інших законодавчих актів», що набув чинності 15 грудня 2017 року (далі - ЦПК України), визначено, що судом касаційної інстанції у цивільних справах є Верховний Суд.

Відповідно до підпункту 4 пункту 1 розділу XIII «Перехідні положення» ЦПК України касаційні скарги (подання) на судові рішення у цивільних справах, які подані і розгляд яких не закінчено до набрання чинності цією редакцією Кодексу, передаються до Касаційного цивільного суду та розглядаються спочатку за правилами, що діють після набрання чинності цією редакцією Кодексу.

01 березня 2018 року справу № 713/285/2012 Вищим спеціалізованим судом України з розгляду цивільних і кримінальних справ передано до Верховного Суду.

Станом на час розгляду справи у Верховному Суді відзивів на касаційну скаргу не надійшло.

Згідно з частиною третьою статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною першою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Відповідно до частини першої статті 400 ЦПК України під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Вивчивши матеріали справи, перевіривши доводи касаційної скарги, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відповідно до статті 213 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 року в редакції, чинній на час ухвалення оскаржуваного рішення (далі - ЦПК України 2004 року), рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин (стаття 214 ЦПК України 2004 року).

Зазначеним вимогам закону оскаржуване судове рішення не відповідає.

Судами встановлено, що 20 червня 2009 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 було укладено договір позики, оформлений розпискою про отримання ОСОБА_2 в борг 560 тис. грн, що еквівалентно 70 тис. доларів США, з кінцевим терміном повернення протягом одного року з моменту отримання позики. У розписці зазначено, що позикодавець надав позичальнику кошти виключно для придбання житлового будинку по АДРЕСА_1 Закарпатської області.

Згідно зі статтею 1046 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Отже, письмова форма договору позики з огляду на його реальний характер є доказом не лише факту укладення договору, але й факту передачі грошової суми позичальнику.

Відповідно до частини першої статті 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Скасовуючи рішення місцевого суду та задовольняючи зустрічний позов, апеляційний суд виходив з того, що договір позики виходить за межі дрібного побутового, ОСОБА_3 не надавалася згода на його укладення, а тому вказаний договір підлягає визнанню недійсним на підставі частини першої статті 203 (зміст правочину не може суперечити актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства), частини першої статті 215 ЦК України (підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу).

Верховний суд не погоджується з таким висновком суду апеляційної інстанції з огляду на таке.

Відповідно до частин першої-третьої статті 65 СК України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжядоговорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово.

Вищевказана стаття визначає правила розпорядження подружжям майном, що є об'єктом права їх спільної сумісної власності. Таке розпорядження здійснюється шляхом укладення дружиною та/або чоловіком різноманітних правочинів з іншими особами. Якщо правочин щодо спільного майна укладає один з подружжя, то воля другого з подружжя, його згода на укладення правочину має бути з'ясована окремо.

Поряд з цим для укладення договору позики (за яким позичальником виступає один з подружжя) отримання згоди другого з подружжя не потрібне, оскільки цей правочин не стосується спільного майна подружжя. До того, як позикодавець надасть кошти позичальникові (дружині або чоловікові), в останнього немає права власності на це майно, воно виникає лише після одержання грошових коштів. Таким чином, той з подружжя, хто укладає договір позики (позичає кошти), не розпоряджається спільним майном подружжя, він стає учасником зобов'язальних правовідносин.

Отже, апеляційний суд дійшов помилкового висновку щодо наявності правових підстав для визнання договору позики недійсним.

Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Майном як особливим об'єктом вважається окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов'язки (частина перша статті 190 ЦК України).

Згідно з частиною першою статті 61 СК України об'єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Відповідно до частини третьої статті 61 СК України, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя.

У частині четвертій статті 65 СК України встановлено, що договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї.

До складу майна, що підлягає поділу, входить загальне майно, наявне у подружжя на час розгляду справи, і те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї.

Таким чином, якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то цивільні права та обов'язки за цим договором виникають в обох із подружжя.

Наведений правовий висновок викладений Верховний Судом України у постанові від 14 вересня 2016 року у справі № 6-539цс16.

Виходячи із системного аналізу зазначених норм права, в контексті встановлених судами обставин справи, для визначення солідарного характеру обов'язків ОСОБА_3 щодо повернення боргу за договором позики з'ясуванню підлягає питання, чи укладено такий договір її чоловіком в інтересах сім'ї.

Встановлено, що 22 червня 2009 року між ОСОБА_4 з однієї сторони та ОСОБА_2 і ОСОБА_3 з іншої сторони було укладено договір купівлі-продажу будинку АДРЕСА_1 Закарпатської області. За цим договором покупці набули у власність зазначений будинок у рівних частинах, визначивши його вартість у розмірі 608 тис. грн.

Допитаний в суді першої інстанції свідок ОСОБА_4 показав, що він продав будинок відповідачам як подружжю, отримавши від них 10 тис. доларів США як завдаток до укладення договору. Під час оформлення 22 червня 2009 року договору купівлі-продажу йому була сплачена решта грошових коштів у сумі 70 тис. доларів США.

Свідок ОСОБА_6 показав, що він є директором Приватного підприємства «Хуст-Фортуна» та займається реалізацією нерухомості. У червні 2009 року ОСОБА_4 продавав ОСОБА_2 та ОСОБА_3 як подружжю будинок. За його присутності відповідачі передали продавцю завдаток у сумі 10 тис. доларів США, а 22 червня 2009 року - решту вартості будинку в розмірі 70 тис. доларів США.

Позичальником умови договору позики щодо своєчасного повернення суми боргу не виконані.

Ухвалюючи рішення про задоволення первісного позову та про відмову в задоволенні зустрічного позову, суд першої інстанції правильно виходив з того, що кошти, отримані ОСОБА_2 у позику, використані в інтересах сім'ї, а саме - для купівлі будинку, право власності на який зареєстровано за кожним з подружжя в рівних частках. Тому відповідачі повинні нести солідарну відповідальність за невиконання зобов'язань за договором позики. Доказів того, що кошти, отримані в позику, використані ОСОБА_2 у власних цілях, а також того, що будинок було придбано за інші кошти, відповідач ОСОБА_3 не надала.

Розглядаючи спір, який виник між сторонами у справі, місцевий суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 57-60, 212 ЦПК України 2004 року, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Згідно зі статтею 413 ЦПК України суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону.

Враховуючи, що рішення апеляційного суду, яким безпідставно скасоване рішення місцевого суду, не відповідає вимогам статті 213 ЦПК України 2004 року щодо законності й обґрунтованості, воно підлягає скасуванню із залишенням в силі рішення суду першої інстанції відповідно до положень статті 413 ЦПК України.

Керуючись статтями 400, 409, 413, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_2 задовольнити частково.

Рішення Апеляційного суду Закарпатської області від 24 березня 2016 року скасувати, а рішення Хустського районного суду Закарпатської області від 23 січня 2013 року залишити в силі.

Постанова суду касаційної інстанції набирає законної сили з моменту її прийняття і оскарженню не підлягає.

ГоловуючийВ.А.Стрільчук Судді:С.О.Карпенко В.О.Кузнєцов О.В.Ступак Г.І.Усик